Навіщо казати одне і теж тисячу разів підряд? Я знаю кожний твій наступний крок. Я бачу все, що ти хочеш сказати мені. Бо це вже колись було. Так, було. У моєму сні. Там все було так, як треба. Ми кохали один одного, ми дихали в унісон. У тому сні все було ідеально. Баз усіляких "але", лише дитяча мовчанка про те, що ніколи не смогли б сказали уголос. Ми занадто кволі і невпевненні у наступному дні, аби казати тільки те, що в нас на душі. З твоїх вуст вилітають якісь звуки, я чую їх, але не можу зрозуміти сенс того, що ти зараз кажеш. Навіщо все це? Чом би нам просто не залишити у спокої мариво наших мрій. Ми б могли стати чудовою парою, в якої все добре. Але ми з тобою занадто любимо життя. Це важко пояснити. Простий душевний грандж посеред ночі; потік свідомості на стінах, що хтось би вважав мистецтвом; четверта пачка Мальборо за останню добу, - це давно вже стало нормальним для нас. Ми такі, які є. Думаю, хоча ні, не думаю, а просто живу надією, що ми помремо, як Курт до тридцяти років. Навіщо далі? Чи є сенс йти далі, коли кожен твій день неначе боротьба з найзапеклішим лиходієм за усю історію людства? Але ми з тобою мазохісти. Будемо усе життя різати собі вени з думкою про те, як ми любимо життя. Ніхто не зрозуміє простого щастя, доки його в людини не відберуть. І ми не виключення. Наше щастя давно ще забрали, та й не повернуть ніколи. Щастя бути нормальними людьми. Ми з тобою як Бонні і Клайд, як Ромео і Джульетта в одному флаконі. Наше життя схоже на іллюстацію до ранньої лірики будь-якого рок-музиканта. Усі вони починали з одного. То ж яка до біса різниця? Життя не стане краще, як не крути. А ми з тобою через сто років будемо такими самими ніякими людьми. Єдине, що маємо, так це один одного та три п'ятдесят на проїзд. І то буде завжди так. Ніхто не зможе стати на заваді долі. То ж шоу маст гоу он, і ніяк інакше.
Комментариев нет:
Отправить комментарий